Андрій
Задача оборони на бахмутському напрямку — вигравати час для того, щоб підготувати ударний кулак на основі західної зброї, який завдасть Росії остаточної поразки, вважає Андрій Іллєнко, офіцер батальйону Свобода.
В інтерв’ю Radio NV він розповів, чому ЗСУ так відчайдушно борються у Донецькій області та які є ознаки того, що у РФ все готово до громадянської війни.
— Що відбувається зараз у Бахмуті? Ви ще кілька днів тому були в місті. Що ви нам можете повідомити?
Ворог ставив задачу достатньо швидко взяти Бахмут і просуватися далі до усієї величезної агломерації Краматорськ, Слов’янськ, Дружківка, Костянтинівка. Це чотири порівняно великих міста, які фактично одне в одне перетікають і розташовані на доволі вигідних позиціях для оборони. І, очевидно, план був пройти Бахмут достатньо швидко, а потім рухатися вже до цієї агломерації.
Але сім місяців інтенсивних боїв і ворогу не вдається ні взяти Бахмут, ні оточити його. Коли ми говоримо Бахмут чи бахмутський напрямок, багато хто уявляє, що це лише місто. Насправді це доволі велика ділянка фронту. Це, можливо, 50−60 кілометрів — і на північ від Бахмута, і на південь від Бахмута. Дуже багато боїв відбувалися і відбуваються якраз там.
Тобто ми говоримо — битва за Бахмут і багато хто думає, що це виключно міські бої. Так, є міські бої на околицях Бахмута. Дуже інтенсивні і важкі. Але також є дуже багато елементів цієї битви — це битва в полях. Це битва, яка відбувається фактично в голому полі, в таких донбаських степових посадках, які вже майже всі винищенні артилерійським вогнем. Дуже рідко можна хоч за щось зачепитися — за якісь пеньки хіба що. Власне ось ця битва, зокрема і для нашого підрозділу, була насамперед битвою в польових умовах. Не в умовах міста, а саме в умовах польової війни.
Хочу відзначити, звичайно, всіх хлопців та дівчат, наш батальйон Свобода і наша Четверта бригада оперативного призначення Нацгвардії, яка зараз отримала почесне звання Залізний Рубіж. Це в рамках Гвардії наступу. Зараз йде заклик до українців долучатися до восьми бригад і одна з них — це саме наша бригада.
Чому Залізний Рубіж? Я думаю, одна з основних мотивацій — це те, що бригада проявила себе надзвичайно стійко в місті Рубіжне Луганської області. Наш батальйон теж там був в дуже важких боях. І всі, хто брав і бере участь зраз в цих боях, дійсно показали неймовірну стійкість.
Я хочу про всіх, звичайно, сказати. Про всі підрозділи Збройних сил, Нацгвардії, всіх інших Сил оборони, прикордонників — всі, хто безпосередньо на цьому напрямку воював і воює — це дійсно сталеві люди, тому що витримали і продовжують витримувати шалений тиск.
Ворог кинув все, що можна на цю ділянку. Неймовірна щільність фронту, постійні бої, постійні штурми. Але втримують наші відповідні сектори оборони.
Сказати, що ситуація проста… Ні, вона не проста. Але вона продовжує бути контрольованою і ворог уже зазнає просто колосальних втрат під Бахмутом. Це величезні цифри. Я розумію, що вони поки що ще мають якусь можливість ці втрати поповнювати, але вони теж не безкінечні. Бо саме штурмові загони найбільше зазнають втрат.
Є, на жаль, і у нас втрати. Для нас смерть кожного нашого побратима — це трагедія. Вічна слава полеглим героям, тому що вони дійсно виконали свій обов’язок до кінця і довели, що йшли на цю війну і розуміли, куди вони йдуть. І в надважких умовах, рятуючи своїх побратимів, виконуючи наказ, віддали своє життя. Ми будемо їх пам’ятати завжди.
— Ви, мабуть, чули цю істерику очільника групи Вагнера Євгенія Пригожина, який кричав про ситуацію в Бахмуті, казав, що доводиться штурмувати кожен метр, що свята найближчим часом не буде. Цілком вірогідно, що Путін ставив таке завдання — подати йому Бахмут на тарілці до 24 лютого, до річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну. На що підуть росіяни до цієї дати? Зважаючи на те, що російському диктатору треба щось показати росіянам.
— Думаю, що будуть далі спроби активізувати якимось чином наступ. Можливо, вони спробують поперти десь трошки в іншому місці. Але я не дуже люблю робити якісь прогнози, тому що це [невдячна] справа. Треба бути готовими до всіх варіантів розвитку подій.
Треба розуміти, що дуже добре працює наша розвідка — як на польовому рівні, так і на рівні стратегічному. Очевидно, що десь нам надають допомогу наші західні партнери своїм угрупованням супутників.
І якщо йдуть якісь серйозні пересування, серйозні концентрації військ на тих чи інших ділянках, це помітно. Ворог не може це зробити приховано, так, щоб це взагалі було непомітно, особливо, якщо йдеться про перекидання якоїсь великої кількості військ, техніки. Коли це декілька батальйонно-тактичних груп або щось таке — це помітно.
Тому, я впевнений, що наш Генштаб прораховує кроки ворога і розуміє, де вони можуть спробувати щось зробити.
От пробували робити (думаю, всі знають цю історію) — штурмувати Вугледар. І всі знають, чим це закінчилося. Самі російські пропагандисти визнали, що це була катастрофічна поразка для російської армії, що вони втратили там величезну кількість техніки, яка в них уже серйозно дефіцитна. Вони втратили велику кількість доволі таки навченого особового складу. Це були морські піхотинці.
Вони намагаються робити ці штурмові дії. Але в них немає якогось універсального методу, який би працював. Вони намагаються експериментувати. Не треба думати, що вони взагалі не думають головою. У них є якісь спроби якось здивувати, знайти якісь тактичні новинки. Але загалом достатньо швидко українські Сили оборони розуміють, як це працює і знаходять ефективну протиотруту проти різних методів, які вони намагаються застосовувати.
Ми їх дивуємо частіше, ніж вони нас у цьому плані. Це 100%.
— У мене була розмова з нардепом Сергієм Рахманіним. Йшлося про те, що не можна техніку з коліс одразу пускати в бій. Треба формувати ударний кулак. Наскільки я розумію, люди на фронті зараз усвідомлюють, що вони мають втримати позиції до того моменту, коли надійде західна підмога?
— Десь є таке відчуття.
Я думаю, що це дуже схожа ситуація, як була наприкінці весни — на початку літа. Згадайте: ми отримали велику, надихаючу перемогу в битві за столицю і за північну Україну, коли москалів погнали з Київщини, Сумщини, Чернігівщини. Потім був період позиційної війни, який наприкінці весни — на початку літа [досяг] кульмінації. Це бої за Рубіжне, Сіверський Донець, де і наша бригада, наш батальйон брав безпосередню участь. І теж тоді задача була триматися до останнього. Триматися і вигравати час.
Цей час був виграний і пройшло декілька тижнів, декілька місяців, і [почався] наш контрнаступ на Харківщині — початок вересня. А після цього наш контрнаступ на півдні — звільнення Херсона.
Якщо ми говоримо про Донбас і насамперед про Бахмут, то це теж вигравання часу для підготовки нашого ударного кулака. І всі розуміють це. Всі розуміють, що це готується. Не треба думати, що я щось знаю щодо цього. Це мої роздуми на цю тему. Але я переконаний, що сама логіка подій до цього підштовхує.
Це розуміє і ворог. Тому вони зараз намагаються активізуватися максимально, як вони можуть, для того, щоб на момент, коли у нас вже буде готовий цей кулак, ми були в менш виграшній позиції. Мені здається, це їхній план.
І вся ця їхня грандіозна страшилочна історія, що зараз буде якийсь супер-пупер новий наступ Росії… Він триває. Тобто я не думаю, що це буде перехід на інший рівень. У них зараз десь той рівень масштабів ведення бойових дій, який, мені здається, наближається до їх максимальних можливостей. Можливо трошки ще активізуються. Вони вже це пробують робити.
Наша задача, звичайно, зараз вигравати час для того, щоб підготувати уже на західній зброї той самий ударний кулак, який має вже їм завдати остаточну поразку. Десь так воно і є.
— А як армія окупантів змінилася за цей час за вашими спостереженнями?
— Вони змінилися. Мені здається, що вони втратили дуже велику кількість того особового складу, який був найбільш підготовленим, — кадрові частини, які готувалися роками до війни, контрактники. Вони понесли найбільші втрати. Саме тому їм довелося оголошувати мобілізацію, яку вони до останнього не хотіли оголошувати, бо боялися політичних наслідків. Вони на це пішли саме тому, що вони розуміли: без масової мобілізації неможливо поповнити втрати.
Звичайно, що сьогодні велику роль відіграють ці, як я називаю, напівфеодальні загони. Тобто це те, можливо, чого не дуже було помітно в перші місяці війни. Зараз та ж [група] Вагнер, відповідно, вся ця вагнерівська технологія з зеками — це те, що вони використовували. Це теж момент дуже показовий.
Тому що ми бачимо, як розвивається конфлікт вже політичний між тими ж «вагнерівцями», наприклад, чи кадировцями, які теж, по суті, є окремою приватною армією [маріонетки Кремля в Чечні Рамзана] Кадирова, і регулярними силами російської армії. Ми бачимо, що ці конфлікти виходять в публічну площину. Вони переходять на особистості, вони наїжджають публічно на їхніх верховних командирів, на того ж [керівника Генштабу РФ і окупаційних військ в Україні Валерія] Герасимова чи ще на когось.
Росія нам розповідала, як мінімум з 2014 року, що нібито ми failed state (держава, що не відбулася — ред.). Після 2014 року вони розповідали, що в нас якісь неконтрольовані батальйони, які нікому не підпорядковуються, які творять якесь беззаконня, влада їх не контролює.
Уявіть собі сьогодні в українській армії величезне угруповання, десятки тисяч людей, які озброєнні власною артилерією, танками, можливо, навіть авіацією, які дозволяють собі публічно сваритися с Генеральним штабом, висувати якісь претензії, казати, що ми претендуємо на якусь особливу роль. У сьогоднішніх українських реаліях ми не можемо такого уявити. А в Росії — будь ласка.
Тобто вони деградували — їхні державні інституції і суспільство їхнє загалом настільки, що вони мають такі зачатки, по суті, громадянської війни всередині самої Росії. Ці лінії майбутньої громадянської війни вже помітні. Все готово до цієї майбутньої громадянської війни.
— Паніка — це ж від безвиході? Тобто вони не знають, що робити? Свого часу Радянський Союз кинув на фронт мільйон зеків з ГУЛАГу. І далеко не всі були політичними. Брали кримінальників і кидали їх на фронт. Нічого нового.
— Насправді нічого нового. І заградзагони. Мені здається, що в чомусь навіть жорсткіше, ніж було тоді. Бо тоді ж вони маскувалися за комуністичною ідеологією, яка нібито декларувала якісь гуманістичні цінності. Зрозуміло, що вона була абсолютно людожерська, але якась формальна декларація була нібито гуманістична. А зараз в них вже ніхто не ховається.
Так, вони показують, що вони людожери. І вони цим упиваються. Тобто вони на цьому роблять акцент. Вони хочуть, щоб всі знали, що вони людожери. В Радянському Союзі приховувалась інформація про заградзагони, її фільтрували. А вони [зараз] самі показують, як кувалдами розбивають голови. Вони з цього роблять шоу. Вони хочуть бути людожерами навіть з точки зору піару. Їм подобається ця роль. Тому в цій ситуації абсолютно нічого нового немає.
Також цей міф, який вони будували старанно у своїх медіа, у своїх фільмах особливо, в літературі — «русский офицер, русский солдат»… Зрозуміло, що все це туфта повна. Ми бачили їхніх солдатів і офіцерів — мародери, вбивці, ґвалтівники і сволота. Але вони ж культивували навіть у своєму середовищі всю цю міфологію.
